Рус Укр
ГоловнаІнтерв’юІнтерв’ю«У нас є причина, яка дозволяє виправдовувати нічого нероблення – війна» - Олексій Хабатюк
Новини ЖКГ
27 Липня 2017 p.
26 Липня 2017 p.
19 Липня 2017 p.
18 Липня 2017 p.
13 Липня 2017 p.
12 Липня 2017 p.
04 Липня 2017 p.
30 Червня 2017 p.
Loading...
Опитування всі опитування
ЩО ПЕРЕШКОДЖАЄ ВАМ ВЧАСНО СПЛАЧУВАТИ РАХУНКИ ЗА ПОСЛУГИ ЖКГ?
Занадто високі тарифи
Регулярне підвищення квартирної плати
Низька якість послуг або їх повна відсутність
Не дотримання виконавцями термінів з вивезення сміття
Бездіяльність ЖЕКу
Нічого, я завжди вчасно сплачую
Я не вважаю за потрібне платити за комунальні послуги

«У нас є причина, яка дозволяє виправдовувати нічого нероблення – війна» - Олексій Хабатюк

Чи побільшає в Україні «сонячних» дахів, у чому промахи державних програм з енергоефективності, кому вигідна система субсидіювання, та до чого може привести така політика? - розповідає директор Фонду екологічних інвестицій Олексій Хабатюк.
Україна намагається йти новим шляхом – шляхом реформ. Найбільш пріоритетне завдання на сьогодні – енергонезалежність. Так, впродовж року зросли ціни на енергоносії та тарифи на комунальні послуги, було двічі спрощено систему надання субсидій населенню на оплату ЖКП, продовжено дію державних програм із підтримки енергоефективності, прийнято ряд законопроектів, які ніби мають сприяти енергонезалежності, тощо. До чого може привести така політика? – розповідає експерт «У.К.» директор Фонду екологічних інвестицій Олексій Хабатюк.
 
- Влітку набув чинності Закон України №514-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення конкурентних умов виробництва електроенергії з альтернативних джерел енергії». Тепер посадовці очікують не лише розвитку галузі, але й переходу домогосподарств на альтернативну енергію. Наскільки це реально?
 
Мені б хотілося сказати, що так, дійсно, тепер українці швидко, масово почнуть будувати сонячні електростанції. Мені б хотілося, щоб це було реалізовано, але, на жаль, цього не станеться. Найближчим часом - точно. Для цього потрібно щонайменше декілька років. Тут навіть прогнозувати якийсь термін дуже важко. Чому? Тому що це тісно пов’язано із загальним станом економіки країни, який впливає на доходи громадян.
 
Я дивлюся на досвід інших країн: Німеччини, Австрії, Чехії. У них до встановлення сонячних батарей в межах домогосподарств прийшли ще на початку 90-х. Але це було зроблено у декілька етапів і ініціатором всього була держава. Вона перша сказала: «А давайте спробуємо? Ми вам дамо фінансову підтримку». Спочатку компенсували умовно 70% вартості обладнання, потім, коли побачили, що це працює, запровадили нову програму, яка також передбачала компенсацію витрат, і лише в 2000-х роках був введений «зелений» тариф. Таким чином було досягнуто рівня приблизно 30 ГВт встановленої потужності. 
 
Тож, гадаю, достатнім підґрунтям для масового встановлення сонячних електростанцій в межах приватних господарств потрібно чотири фактори: державна підтримка, державні цілі з розвитку відновлювальних джерел, дороговизна традиційних енергоресурсів та високі доходи населення. З усього переліченого у нас є поки що бажання, тобто ціль. Державна підтримка як така існує лише на рівні законодавства. При цьому про фінансову підтримку мова не йде, тому що «зелений» тариф є фінансовим зобов’язанням держави, а він фактично перекладається на інших споживачів – навіть не приватних, а юридичних осіб.
 
До чого я веду? Веду до того, що зі всіх необхідних складових у нас є лише друга, а основною перешкодою - остання – доходи населення. Найбільш популярна в Україні за останні півтора роки електростанція потужністю у 10 кВт коштує приблизно 12 тис. євро. 12 тис. євро для країни, в якій середній дохід, навіть з урахуванням тіньових доходів, на домогосподарство складає приблизно 10-12 тис. грн (близько 500 євро) - це серйозне провалля. Тобто доходи основної маси населення не дозволяють сподіватися, що це буде масовим продуктом. 
 
 
З іншого боку є невеликий прошарок людей, які будуть драйвером реалізації таких проектів. Їх буде небагато, якщо дивитися на масовий ринок. Не десятки тисяч, але забезпечити рівень, наприклад в тисячу інсталяцій на рік, можливо. 
 
Що зробити для того, щоб воно стало масовим? Мені здається, є декілька шляхів. Перший - не втручаючись у рівень «зелених» тарифів, ввести податкову пільгу. Дозволити власнику домогосподарства, за умови встановлення сонячної електростанції, не сплачувати якийсь час, наприклад податок на доходи фізичних осіб, або ж сплачувати його частково. Така система діє, до речі, в США. Другий – стабілізувати економіку. Коли рівень загальних доходів буде зростати, ринок альтернативної енергетики буде також розвиватися. Окрім цього, можна розглянути варіант із кредитуванням.
 
- Сьогодні дуже багато розмов про енергоефективність, діють державні програми підтримки енергоефективності... Наскільки міцна така підтримка, і чи можна стверджувати, що ці кроки, які наразі робить держава, в кінцевому приведуть Україну до зменшення енергозалежності?
 
Державна підтримка енергоефективності як факт – це важливий крок. Про неї, можливо, не в такому вигляді, говорили більше десятка років, і нарешті від слів перейшли до дій. Це позитивно. Це перемога. 
 
Тепер про зраду. Якщо подивитися на масштаб програми, він не співвідносно малий порівняно з проблемою, яку потрібно вирішити. Державна підтримка становить близько 350 млн грн., у той час, коли масштаб самої проблеми, вимірюється трильйонами гривень. Звісно, це лише початок, але важливо, щоб початок був правильним, а з цим проблема. Державна програма підтримки енергоефективності наразі не є вимірюваною. Який буде досягнуто ефект опісля витрачання цих 350 млн грн. – не відомо, адже програма не передбачає жодних механізмів моніторингу та звітності щодо її виконання. Єдиним показником ефективності є факт витрачання коштів. Іншими словами, рахуватимуть так: чим більше коштів витрачено, тим краще, чим швидше вони освоєні, тим краще. До чого я веду? У будь-якій системі, метою якої є витрачання коштів, система націлена лише на витрачання коштів. 
 
Візьмемо для прикладу Польщу, Чехію, Прибалтику. Ці країни вже пройшли певний шлях до енергоефективності. На чому базувалися їхні програми? Були гроші, була підтримка населення, була система контролю. Контроль полягав у дослідженні цільового використання коштів і його ефективності не за обсягом витрат, а у вигляді зменшення енергоспоживання.
 
Зауважу, будь-який захід зі скорочення споживання енергії не закінчувався продажем товару. Товар мав бути встановлений, змонтований, закритий якимось документом і його покупець мав взяти на себе якісь зобов’язання. До прикладу, що цей елемент, якщо це обладнання, не буде демонтоване і повернуте продавцю через один день. 
 
Яка система зменшення ризиків махінацій, пов’язаних з фіктивним придбанням товарів і обладнання у нас? Питання без відповіді. Кожен фахівець на старті будь-якої програми може сказати, як, передбачені на неї гроші можна вивести не порушуючи законодавство. Так ось, говорячи про державну програму з енергоефективності, схема досить проста. Подається рахунок на якесь обладнання, перераховується компенсація, обладнання не забирається, або забирається за фіктивною накладною, або за реальною, але повертається протягом 14 днів виходу терміну відповідно до Закону «Про захист споживачів». Так одне і те саме обладнання може продаватися 2, 5, 10 разів, залежить від фантазії. Наразі у нас діє система з негарантованим результатом. 
 
- Злий умисел?
 
Я не можу цього стверджувати. У мене немає фактів, але аналіз процесу, дає можливість припускати, що він міг бути. Якщо ж злого умислу не було, то він міг з’явитися на наступних етапах реалізації програми, виходячи з принципу, що «наколоти державу - свята справа». У будь-якому випадку - це злочинна халатність.
 
- Уряд звітує про кількість виданих кредитів, числа щоразу зростають, однак результати опитувань свідчать, що люди налаштовані негативно. Якщо програма працює, то чому має місце невдоволення, якщо не працює, звідки беруться такі результати?
 
Це питання, мені здається, взагалі не стосується безпосередньо державної програми з енергоефективності. Якщо говорити про психологію людей – це знову ж мова про «перемогу» і «зраду». Наразі, на мою думку, загальні настрої в суспільстві такі, що поставивши будь-яке запитання «зрада чи перемога» у відсотковому співвідношенні завжди буде більше «зради». Такі опитування не можуть слугувати об’єктивним мірилом ефективності програми. Цієї чи будь-якої іншої. 
 
Що стосується соціологічних опитувань. Я знаю, що проводили спеціалізовані соціологічні опитування взагалі стосовно ставлення до енергозбереження і цієї програми зокрема. Їхні результати загалом співпадають із моїм внутрішнім відчуттям. А саме – більшість населення не розуміє, що енергозбереження важливе як таке, що це виклик для них або для країни в цілому; основна їхня надія щодо своїх витрат лежить у площині тарифів, у їх величині, корупційної складової (їх всі обманюють – обленерго, комунальні підприємства, політики); вони неготові нічого робити, вони мають надію на те, що є добрий чарівник (мер, Президент, Верховна Рада, Яценюк), який має вирішити їхні проблеми. 
 
 
Такі дослідження - це загалом те, чим мав би займатися Інститут соціології до прийняття якихось рішень урядом. У нас, на жаль, так не буває. Але ми до цього близькі. Ми робимо, здавалося б, правильні кроки, але вони половинні. До прикладу, та сама тарифна політика. Є правильні кроки в напрямку підвищення тарифів як таких, але спосіб комунікації підводить. Хочеться бути і гарним, і розумним. З одного боку йде мова про високі тарифи, які є наче економічно обґрунтованими, а з іншого – з’являються якісь соціальні знижки. Це неправильний меседж населенню. По-простому, називається - пан добрий, пан дав вам знижку. Це те саме загравання з народом, що і було. Просто на іншому рівні. Про це важко говорити, але тарифами не можна підміняти соціальну підтримку, тарифи створені не для того, щоб підтримувати незахищені верстви населення. Такі країни як Узбекистан, Венесуела, Іран – це добре показують. Низькі тарифи не забезпечують підвищення соціальних стандартів населення. Це просто механізм відкупу від населення і перенаправлення коштів у кишені людей, які сидять на потоці. Є інші механізми, які використовуються в інших країнах – адресна грошова допомога, в нашому випадку – це субсидія поки що, вона не адресна і не монетизована, а в принципі має бути і адресна і монетизована, і цільова. 
 
Ці половинні рішення створюють проблеми: та маса людей, які загалом не готові до підвищення тарифів морально і матеріально, вони і так їх би не сприйняли, а та частина, яка була до цього готова, розуміла суть проблеми, вона її вже не сприймає, тому що вона не є завершеною в їхньому розумінні.
 
- Що робити, коли таких людей, які не сприймуть, більшість?
 
Тут основну роль грає комунікація і перші кроки мали б починатися з неї. Не постфактум, а передфактум. У нас був постфактум. Всі комунікації, які відбувалися, відбувалися постфактум під дедлайн меморандуму з МВФ.
 
- Раніше ви стверджували, що підвищення тарифів на газ - один із способів підвищення енергетичної незалежності України. Нічого не змінилося?
 
Ні, я і зараз так вважаю. 
 
Дехто переконаний, що тарифи мають бути низькими або, як їх ще називають, соціально прийнятними. При цьому комунікація відбувається за допомогою набору тез, котрі добре сприймаються соціумом. Наприклад, енергонезалежність, ворог, енергозбереження, низькі тарифи. Тепер з’єднаємо ці всі слова логічними зв’язками. Ворог – це у нас Російська Федерація і газ, як інструмент. Пропонується тарифи знизити в N-разів, але будь-який захід з енергозбереження реалізовується за його доцільності. Якщо дивитися у 2006 рік, починаючи з першої газової війни і першого підвищення тарифів на газ для промислових підприємств, і подивитися на динаміку збільшення використання будь-яких інших джерел енергії в промисловості і зменшення споживання газу, то дуже чітко видно, як зменшувалося споживання газу зі зростанням ціни і переходило на інші енергоресурси, або підвищували енергоефективність. Тобто споживання газу внаслідок зростання тарифів зменшилося в рази. Це газозаміщення, енергоефективність і енергонезалежність. Тепер, говорячи про населення, скажіть, будь ласка, яка мотивувальна частина у населення вживати якість заходи зі скорочення енергоспоживання при низькій вартості газу? Якщо виходити з тези, що ми хочемо досягнути енергоефективності і скорочення енергоспоживання – це різні напрямки. 
 
 
Можна підійти до цього питання по-іншому, не чіпаючи обґрунтованість тарифів – як знайти ту ціну, яка б стимулювала населення до підвищення енергоефективності? Досить просто. З точки зору того ж фінансового аналізу. Для того, щоб щось реалізовувати, воно має бути окупним і окупним в межах термінів, які здаються тій чи іншій людині, яка приймає рішення про інвестицію, розумними. Почнемо з першого, що воно має бути окупним в принципі. Провівши моделювання фінансової системи з заміни котла, наприклад, або якогось іншого утеплення ми побачимо, що для того, щоб цей захід був окупним ціна буде Х, ну умовно 3 тис. грн. Інший варіант, щоб воно здавалося цій людині не просто окупним, а за результатами якихось досліджень, яких ще немає, але їх потрібно провести, що, якщо цей захід окупний протягом більш ніж 5 років, то це не буде реалізовуватися. Знову розрахунок. І він покаже не 3 тис. грн., а 3,2 тис. грн.. Це цінові орієнтири, які могли б стимулювати до енергозбереження. А поточні ціни на газ–гарні для лозунгів, для тих, хто проти тарифів, тому що де-факто ціна середньозважена для домогосподарства, яке буде споживати 400 куб. м на місяць, вона не буде 7,2, вона буде виводитися десь по середині між 3,6 і 7,2. але 7,2 «гарна цифра», бо вона велика. Але тут вже інше питання, чисто технічне, на мою думку – уряд не має права провалити програму субсидій. Мається на увазі, що якщо система субсидій дасть збій і не запрацює в повному обсязі, який погасить хвилю невдоволення найбільш неплатоспроможних, це буде фатальною помилкою.
 
- Черговий Майдан?
 
Я думав про це нещодавно. Найуразливішими в цій ситуації є люди, які є найбільш соціально пасивними і віддаленими від центрів. Революції роблять студенти, активна середина, пенсіонери можуть бути певними активістами, але вони нездатні, мені здається, до активних дій. Мені в жодному випадку не хотілося б, щоб це було причиною революції, тому що це буде не революція – це буде контрреволюція. При всій неправильності побудованої системи субсидій, мені б не хотілося, щоб вона не спрацювала, тому що не хочеться, щоб на основі поганого було побудовано ще гірше.
 
- Якщо все ж не спрацює?
 
Я особисто не чув, щоб у когось виникали проблеми з отриманням субсидій. Всі люди, з якими спілкувався з цього приводу, особливих нарікань не мали. Навпаки я подумав, що все занадто просто, занадто швидко. Якщо врахувати, що наразі система субсидіювання охопила понад 3 мільйони людей – це колосальна робота. І показники зростатимуть. З іншого боку – це також свідчить і про колосальне зубожіння людей. Правильним було б рішення не субсидіювання, а підвищення рівня доходів населення, але це рішення поламало б усю систему взаємовідносин, які у нас склалися між державою, посередниками, надавачами послуг і кінцевим споживачем. Система субсидій – це такий собі кровообіг грошей у природі, де кінцевий споживач знаходиться за межами грошового потоку. Її злам не вигідний ні уряду, ні президенту, ні політичним силам, ні надавачам послуг – нікому, окрім споживача. Чого в нас бояться? Якщо коло замкнути на споживачу, гроші можуть піти на треті товари. І тут мав би підключитися суд, однак суд наразі – така інстанція, до якої у споживача довіри мало. Тобто перше, що мало б бути реорганізоване – це суд. Без нього, точніше довіри до нього, не можна нічого зробити як в цій системі, так і в системі господарських відносин.
 
- Тобто, на ваш погляд, вирішиться проблема ще не скоро?
 
Скоріше за все, так. У нас просто з’явилася причина, яка дозволяє виправдовувати нічого нероблення – війна. 
 
- Сьогодні тільки лінивий не говорить про тарифи, ціни, газ, комуналку, опалення та інші важливі речі в житті кожного пересічного громадянина. Особливо багато висловлюються політики, адже, останнім часом, виборний процес в державі майже неперервний. Як ви ставитесь до такої політичної активності?
 
У мене загалом відчуття таке, що піар замінив собою все – суть, результат, процес. Все, що є - піар. 
 
Що стосується політичних лозунгів. Байдуже чиїх. Мені здається, вони всі в кінцевому зводяться до популізму і, головним чином, через те, що на нього є попит. Не було б попиту – не було б пропозиції. Агітаційні листівки з неба не малюються, проводяться спеціальні дослідження, з їхньою допомогою визначаються найбільш вразливі місця, котрі цікавлять пересічного громадянина і на основі цього створюються ті чи інші гасла.  Логічно, якщо орієнтуватися на кількість виборців, які не в меyйстрімі, які будуть мислити раціонально, а не ірраціонально, ти програєш, бо їх меншість. Після виборів всі лозунги кинуть у смітник і реалізовуватимуться зовсім інші цілі. Ніхто ніколи у політиці про реальні цілі не говорить.
 
- Виходить, що після виборів ми повернемося до тієї ж системи – бігу по колу?
 
Ця система вигідна всім, окрім простого громадянина. Усі говорять про його благополуччя, усі обіцяють, але реально ніхто нічого не робить, тому що знаходяться у прямій залежності від цієї системи. Навіть Президент. Він також заграє з народом. На практиці виходить, що в нас ті, хто має визначати мету і давати вказівки, дають завищену мету, яка не має підґрунтя для досягнення у ті строки, які він визначає. Як приклад, та ж президентська програма Україна-2020. Кажуть, риба гниє з голови, але я не впевнений, що і низи, до цього готові. Вони не бачить ні змін, ні шляху до них. На рівні підсвідомості вони їх хочуть, але не розуміють, що для того, щоб вони відбулися, їм потрібно вийти зі своєї зони комфорту. Наразі всі зайняті своїми буденними проблеми: одні думають, що поїсти, їм реально нічого, інші - як вкрасти. Я вірю, що є і треті. Це, є якась не велика група людей, яка вже не думає про те, що поїсти і не думає, як вкрасти, але їхня маса незначна. І ось питання в чому - чи з’їдять їх ті, хто думає, як вкрасти, і чи не розвалять їх ті, хто шукає, що поїсти? Чи переростуть вони в більшу масу, яка вдовольнить перших, і переможе других? Напевне, відповідь на ці питання і є тим світлом в кінці тунелю.
 
Розмовляли Олена Бульбас
Катерина Ляшевська
Олексій Хабатюк
 
Коментарі (0)
Loading...

16

загрузка...